Архів Публікацій

Прапор – золотим догори, державну владу – з голови на ноги! – ч.2

Валерій Дротенко

Correct_flag_1-300x199

Це – друга частина статті. Першу частину читайте тут.

Ось удруге за час стояння Євро-Майдану Перший Президент Л.Кравчук скликає усіх до себе на «круглий стіл». Чим закінчився перший стіл ми добре пам’ятаємо, як і те, що невдовзі потому Макарович чи то схвалив застосування до Євро-Майдану сили, чи то його, як мінімум, виправдав.

 

Взагалі цікаво, чому Леонід Макарович, котрий мало переймався казнокрадством своїх прем’єрів та відсутністю реформ за часи свого правління, так переймається тепер конституційною кризою та реформою в країні, котра після нього обрала Президентом Кучму не стільки тому, що другий Леонід був настільки класний, а задля того, щоб продемонструвати своє глибоке невдоволення роками його правління – 1994р., ЦРУ навіть випустило аналітичну записку за назвою “Україна: Країна під загрозою”, таким чином, констатуючи, що Україна може зазнати краху як держава, і що такої країни через 5 чи 10 років може вже не бути.

Як ми вже зазначили на початку першої частини цього допису, головним архетипом мислення Л.Кравчука є «тримання носу за вітром» та уміння лавірувати. Однак, навіть настільки бездоганний спритник іноді дає «осічку» і ті, хто уважно за ним слідкує, навіть зможуть її вірно інтерпретувати. Супутньою рисою його характеру, була педантична схильність ніколи не спалювати мости, завжди лишаючи можливість «з’їхати з базару», «переграти», «повернути все взад», удавши при цьому, що нічого не відбувалося. І марно закидати це Леонідові Даниловичу як недолік – насправді, саме такі уміння й повинен був мати партійний функціонер, якщо бажав елементарно вижити. Прямолінійних, чесних, відкритих система не приймала – вони або ж відсікалися ще на вході, або ж, помилково потрапивши, надовго там не затримувалися.

Розуміння цього дасть нам змогу зрозуміти, чому сталися (чи, навпаки, не сталися) наступні речі:

  • Чому, Кравчука, котрий понад усе хотів незалежності (але потайки і, перш за все, для себе особисто) від Москви, доводилося «за вуха» тягти, щоб він ініціював прийняття відповідних актів у Верховній Раді УРСР; чого варте таємне розпорядження розробити ескізи гривні, дане ще 1990(!) року;
  • Чому й досі офіційно не ліквідовано УРСР [1] (так, панове, ми з вами й досі живемо на території двох паралельно існуючих держав);
  • Не було ухвалено нову конституцію (з усього соцтабору, довше нас зволікали з новою Конституцією лише Вірменія та Албанія, майже як у відомій гуморесці на суміжну тему);
  • Чому, всупереч канонам геральдики, на державному прапорі жовтий (золотавий) колір, котрий є сильнішим, відтак, має бути згори, опинився під слабшим за нього блакитним (синім) [2].

Особистість Кравчука – то лише половина тієї реальності, що обумовила половинчастість української незалежності, як і напівлегітимність тих державних структур, закладених у часи його президентства. Інша половина – це особливості фактичного розподілу влади, котрий почав формуватися з відходом від життя Й.В.Сталіна і сягав свого апогею саме на момент розпаду СРСР.

Мова йде про так звану номенклатуру – прошарок комуністичної еліти, котрий зародився одразу з появою 1917р. гасла «грабь награбленное». Економічною основою та стимулом її існування стала можливість привласнити частину з «награбленного». Іншими словами, номенклатуру сформували пристосуванці, котрі прагнули звести Жовтневу революцію до банальної заміни еліт, але зовні усіляко це приховували. Натерпівшись у часи сталінських чисток та репресій, номенклатура станом на 1953р. настільки укріпила власні позиції, що дотримання статусу недоторканості її завоювань стало передумовою політичного та, буквально, фізичного виживання формального очільника держави та його владної команди: Хрущова, котрий намагався щось реформувати, було безкровно усунено від влади, Брєжнєва не чіпали, оскільки він теж нікого не чіпав, Андропова «загинули» в авіакатастрофі[3]. Після безвідповідальних років «застою», Горбачов отримав на руки країну, котра упевнено прямувала до колапсу. Маючи певні амбіції, Міхаіл Сєргєєвіч почав шукати способи реформувати СРСР. Однак, після того, як його перші спроби запровадити «Перебудову» розбилися об стіну небажання номенклатури відмовитися від егоїстичного проїдання, він почав шукати собі союзників у боротьбі з цим монстром. На його думку, єдиним таким союзником могло стати громадянське суспільство – так з’явилася «гласность», демократизація та все інше (джерело, стор.7).

Кравчук, на відміну, від Горбачова, не мав намірів «наздогнати Америку», тим менше йому хотілося повторити долю його чи, боронь Боже, Андропова. Вміло скориставшись зговірливістю «Народного Руху», і опанувавши техніку «догоджання усім», він спокійно споглядав на те, як колгоспно-райкомівська партноменклатура «українізується», не маючи сам ані політичної волі, ані бажання будувати сильні підвалини новітньої української державності. Внаслідок чого, з самого народження тієї державності основним сенсом її існування стало знімання ренти. Причому, на кожному рівні рента була своєю: прем’єр-міністр (Звягільський) та наближені до нього кола «рубали капусту» на ексклюзивному праві експортувати сировину, паспортна служба – на видачі паспортів, суди – на прийнятті «платних» рішень, різноманітні інспекції – на видачі дозволів (чи невидачі), тощо.

Окремої уваги заслуговує трійця «міліція-прокуратура-суд» – цей конгломерат від самого моменту заснування не був орієнтований на захист громадян, а на комерційну діяльність. У переважній більшості випадків, основною метою діяльності цієї «зв’язки» було і є привласнення чужого майна чи доходів, за приблизно наступною схемою: прокуратура збуджує справу проти власника майна (підприємця) або його ключового посадовця, видаючи постанову про арешт/обшук, котру виконує міліція, ну і, на певному етапі «підключається» суд, котрий або ув’язнює власника, або відсуджує у нього майно (а частіше – і те, й інше). Відома правозахисниця Римма Білоцерківська може детальніше розказати про незаконність підстав подібної діяльності, котру вона простежила на всіх етапах – від порушень процесу, оформлення напівзаконної документації (так, щоб у разі юридичної грамотності жертви завжди можна було «дати задній хід») до банального порушення конституційних прав громадян.

Перед «будівничими» нашої псевдо-держави стало дещо складне завдання – як зберегти усю міць репресивного апарату, при цьому створюючи враження демократичної держави, але забезпечити максимальне дотримання приватного інтересу усієї номенклатури, щоб нікого з неї не образити. Таким чином, легітимність держави (окрім зовнішнього визнання) трималося на лояльності і задоволеності «перефарбованої» номенклатури, на котрій вона (держава) й досі тримається у своїй нинішній формі. На відміну від країн, де більш представленим є народовладдя (відтак, держава має вести себе відповідально) і де більш-менш чітко можна прослідкувати, як повноваження центральної влади органічно виростають (через муніципалітет, графство,землю, штат, тощо) від кожного громадянина, в Україні подібного органічного «виростання» державної влади з коріння, перед тим пущеного в «ґрунт» її народу, прослідкувати неможливо: замість дерева, котре виростає з землі і тримається корінням на ній, чинна(все ще) українська держава більше скидається на летючу тарілку, котра прилетіла звідкілясь і нависає над нашою територією, паразитуючи й тягнучи соки з населення.

У Конституції 1996р. було закладено можливість виправити цю ситуацію, однак тих положень (про створення територіальних громад та вибудовування владної вертикалі знизу, а не «накидання» її зверху) так і не було виконано – не дивно, адже це хтось має просто так взяти й добровільно (і назавжди) віддати левову частку повноважень у практично неконтрольований ним більше обіг – зі справжніми виборами місцевої влади, котра власноруч розпоряджатиметься зібраними на її території податками, землею та іншими ресурсами (а відтак, не буде «ручною», бо не випрошуватиме з Центру ті нещасні копійки, котрі наразі складають увесь сенс існування усіх тих рай-, міськ-, обл-виконкомів, -статів, інспекцій та наглядів). Більше того – цього не лише не було зроблено, а й навіть сам факт існування подібної можливості було усіляко замовчувано.

Свідченнями «номенклатурно-приватно-відкупного» характеру інституцій української державної влади може служити маса виявлених фактів реєстрації органів влади – відділів міліції, судів, державних комітетів, міськрад – у якості юридичних осіб, офіційною (!) метою діяльності котрих є отримання прибутку (судячи з установчих документів).

Так, є тяжба щодо легітимності рішень територіальних відділень Анти-Мономольного Комітету України на підставі відсутності правоустановчих документів як самого АМКУ, так і відповідних територіальних відділень. Є успішні позови підприємців з визнання нечинними стягнень Пенсійного Фонду України (ПФУ) на схожих підставах (див. там же). Є прецеденти «умиротворення» міськвідділків міліції, котрі припиняли «пресувати» правозахисників, щойно їм пояснювали незаконність підстав, на котрих ті здійснюють свою діяльність.

Врешті-решт, у одіозного Печерського райсуду м.Києва, котрий прославився, окрім усього, ув’язненням Юлії Тимошенко, теж, м’яко кажучи, не все гладко з правоустановчими документами (на підставі чого, якби захист ЮВТ захотів, міг би вже давно добитися її звільнення).

Багатьох тверезо мислячих наших співвітчизників уже давно не покидає відчуття, що щось у нашій країні не так. Як співалося, «вроде не бездельники, и могли бы жить». Тим більше, що станом на момент здобуття (а точніше – «отримання») незалежності 1991р. її за індустріальним потенціалом та потужностями ставили у один ряд з такими країнами, як Франція (!). Пропагандисти незалежності – причому, з обох боків (як «рухівці», так і «націонал-комуністи») , – пророкували Україні світле майбутнє, «от потрібно лишень звільнитися від гніту Росії».

У мене ж є дещо інша пропозиція – звільнити нашу країну від панування (і гніту) її нинішньої псевдоеліти. Якщо попередня стаття з цього циклу пояснювала та обґрунтовувала, що наш народ розумніший за наше керівництво, то ця стаття доводить до відома читача, що збудованій нащадками совєтської партноменклатури (для себе ж) українській державі бракує укорінення в народ як єдине джерело влади (див. ст. 5 Конституції). Я пропоную поставити, нарешті, українську державу з голови на ноги, оскільки, як бачиться, перебувати у перевернутому стані їй як не личить, так і шкодить.

Не беруся оцінити, настільки це довгий процес, однак думаю, що почати слід з державного прапора, оскільки це будь-хто з нас може зробити прямо зараз, на це не потрібно жодного фінансування чи благословіння – лише розуміння кожного окремого мислячого громадянина. До речі, першим прапор «перевернули» синім догори зі встановленням гетьманату Скоропадського. Не заперечуючи усіх чеснот та благості його намірів, зазначу, що причиною його поразки було опирання на крупний капітал, поміщиків та колишнє царське дворянство й майже цілковите ігнорування широких мас українського народу. Символічно, але гетьман за це заперечення справжньої сили України (котрою і був той народ) поплатився тим, що його режим знесли більшовики, щойно німці відступили. У нас з Вами зараз є унікальний шанс скасувати нарешті ту прикру помилку: ми вже демонструємо світові та (все ще) чинній владі, що справжньою силою та окрасою України є ми – її народ. Наразі, наша перемога не є очевидною, і важко сказати, від чого вона залежить. Але все свідчить про те, що стати вирішальною всі шанси має наша воля – нематеріальний чинник, як і нематеріальність походження пацаватості становища, у якому країна нині опинилася. Перевернутий прапор – це всього-навсього іще один такий «нематеріальний чинник». Вирішення багатьох проблем, насправді, лежить у площині подібних же нематеріальних чинників.

P.S. Автор статті є далеко не першим, хто звертається з подібним закликом – тренд формується вже не перший рік, див., наприклад 1, 2, 3, 4, 5

P.P.S. Якщо хтось ще не певен щодо наведених вище міркувань стосовно Л.М.Кравчука, зверніть увагу, як непереконливо й невпевнено звучить Кравчук у Курґіняна на “допиті” (починаючи десь з 08:20): там у “батька” останньої (поточної) незалежності України спитал просту річ – чому Україна від’єдналася? І, дивіться, як невпевнено він відповідає (за наявності купи аргументів і завідомо сильної позиції). Він виглядає винуватим, хоча не мав би – вину свою він відчуває підсвідомо, бо приховує справжні причини проголошення незалежної України; вони у нього свої власні, відмінні від народних, але озвучити він їх, звісна річ, не може (джерело).

[1] Тут надмірна обережність та запопадливість Л.Д. йому може вилізти ж і боком – оскільки утворення держави «Україна» за законодавством УРСР трактується як державна зрада; якщо хтось захоче – Кравчука можна засудити за відповідною статтею.

[2] Коли приймали відповідний закон, Кравчук порадився з геральдистами і художницею (Лариса Скорик). Вочевидь, пояснення геральдистів виявилися заскладними та зарозумними – а саме вони радили, що жовтий/золотавий має бути згори; більш емоційне та високопримативне пояснення п.Скорик (котра мала ще й таку явну перевагу, як гучність власного голосу), вочевидь, припало його інтуїтивній натурі більше до душі; крім того, символізм , закладений у обстоюваний геральдистами варіант, його лякав своєю амбіційністю, тоді як «колгоспно-селянський» символізм «блакитного неба над пшеничним полем» від Скорик здавався йому більш посильним. На тому й порішили.

[3] Яскраве, художнє й детальне уявлення про номенклатуру можна отримати з праць Іґоря Буніча, зокрема – «Золото партии». Звідти ж можна отримати розмаїття свідчень про високопримативність партноменклатури.

Джерело

Leave a Reply

You can use these HTML tags

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>